Іван Карпенко-Карий. «Сто тисяч»
(1845-1907)
Сцена — мій кумир, театр — священний храм для мене.
Іван Карпенко-Карий
Яскравою сторінкою в історії української культури XIX ст. є професійний український театр корифеїв(Корифей — заспівувач, зачинатель; найвидатніший з перших діячів у якійсь галузі науки, мистецтва, літератури), куди входила ціла плеяда талановитих майстрів сцени (Іван Карпенко-Ка-рий, Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька, Марія Садовська та ін.), чиї імена увійшли в золотий фонд історії вітчизняного мистецтва. Цей театр був створений у 1882 році Марком Кропивницьким і завоював велику популярність не лише в Україні, а й за її межами. Його виступи в Москві, Санкт-Петербурзі, Одесі перетворювалися на свята української культури.
Важливу роль у театрі корифеїв відіграла родина Тобілевичів, яка дала світові неперевершених драматургів, акторів, організаторів професійних театральних труп (колективів). Це відомий український драматург і актор Іван Карпович Тобілевич (Карпенко-Карий), театральні режисери й актори Панас Карпович Тобілевич (Панас Саксаганський), Микола Карпович Тобілевич (Микола Садовський), Марія Карпівна Тобілевич (Марія Садовська-Барілотті). Театральні псевдоніми Тобілевичі взяли від батька і матері: Іван обрав собі псевдонім, складений з імені батька Карпа та прізвища улюбленого героя з п'єси Тараса Шевченка «Назар Стодоля» Гната Карого (Карий); Микола і Марія взяли дівоче прізвище матері (Садовські), а Панас — назву містечка Саксагань, де народилася мати (Саксаганський).
Вважають, що найталановитішим у сім'ї був Іван, який своїми драматичними творами сягнув вершин світового театрального мистецтва.
Народився Іван Тобілевич 29 вересня 1845 року в селі Арсенівці поблизу Єлисаветграда (сучасного Кіровограда) в родині управителя поміщицьких маєтків. Мати мала великий вплив на дітей і прищепила їм любов до українських народних пісень, звичаїв та обрядів, театральних вистав, віршів Тараса Шевченка.
Десятирічним Іван розпочав навчання в Бобринецькому повітовому училищі. Проте через матеріальну скруту в родині підлітку довелося перервати навчання. Кілька років Іван Карпович працював канцеляристом і писарем у повітовому суді.
З 1864 року, після переїзду до Бобринця, Іван Тобілевич активно включився в театральний рух. Він засновує драматичний гурток, до якого запрошує Марка Кропивницького, ставить вистави українською мовою.
У 1865 році Іван Тобілевич переїздить до Єлисаветграда, де дістає посаду секретаря поліційного управління, організовує Драматичний гурток, інсценізує українські та російські п'єси.
У тогочасній Росії українська культура зазнавала усіляких утисків, царські укази забороняли українське друковане слово, а згодом — і організацію українських вистав. Іван Тобілевич брав активну участь у громадському русі на захист національної культури. На його квартирі збиралися передові Діячі української культури, які обговорювали важливі питання соціального і національного життя в Україні. У зв'язку з Цим його звільнили з роботи.
1883 року, коли в Україні виникає професійний театр, Іван Тобілевич входить у театральну трупу Михайла Старицького під псевдонімом Карпенко-Карий. Тепер він мав змогу повністю віддатися театральній діяльності. Однак у 1884 році Тобілевичу було заборонено жити в Україні, піддано поліційному наглядові на три роки. Він оселився в містечку Новочеркаську. Саме тут Іван Карпович написав драми «Бурлака», «Безталанна» «Наймичка»; комедію «Мартин Боруля».
З 1887 року Іван Карпенко-Карий жив на Кіровоградщині на власному хуторі Надія (назвав так на честь покійної дружини).
Хутір Надія став літературно-мистецьким осередком, куди часто з'їжджалися друзі Тобілевича. Тут він написав сатиричні комедії «Сто тисяч» (1889), «Суєта» (1899), «Хазяїн» (1900), історичну трагедію «Сава Чалий» (1899).
15 вересня 1907 року видатний український драматург і актор помер у Берліні, куди поїхав на лікування. Похований Іван Карпенко-Карий поблизу хутора Надія. Згодом син драматурга Юрій відкрив тут літературно-меморіальний музей на честь батька.
Карпенко-Карий був не лише талановитим драматургом, а й прекрасним актором. Він створив високохудожні сценічні образи: Возного («Наталка Полтавка» Івана Котляревського), Назара Стодолі й Гната Карого («Назар Стодоля» Тараса Шевченка), Герасима Калитки і Пузиря із своїх п'єс «Сто тисяч» і «Хазяїн».
Він невтомно працював над своїми ролями, відшліфовуючи кожен епізод до найменших деталей. Його гра була позбавлена штучної декоративності, а відзначалася простотою і життєвою правдою, проникненням у внутрішній світ героїв.
Влада грошей над людиною
На хуторі Надія Іван Карпенко-Карий у 1889 році написав п'єсу «Гроші», яка згодом здобула популярність під назвою «Сто тисяч». Через рік комедія була інсценізована. Головну роль Герасима Калитки у п'єсі виконував автор.
В основу п'єси покладено реальний факт. На той час на півдні України активно діяли шахраї, які продавали замож-ним селянам фальшиві гроші. У п'єсі «Сто тисяч» виведено образ господаря, який, прагнучи швидко розбагатіти, потрапляє у трагікомічну ситуацію.
У комедії Івана Карпенка-Карого порушено проблему влади грошей та її згубного впливу на людину, коли в гонитві за багатством особа стає бездуховною, втрачає тверезий глузд, людську подобу, нормальну родину, її життя позбавляється смислу.
Тема влади грошей над людиною є «вічною» у світовому мистецтві, її висвітлювали французький драматург Жан Батіст Мольєр, російський прозаїк Микола Гоголь та інші. Карпенко-Карий виявив себе у комедії «Сто тисяч» глибоким знавцем людської натури, майстром діалогу, створив національний і водночас загальнолюдський образ.