Іван Багряний
Справжнє прізвище — Лозов’ягін
(1906-1963)
Ідейно-художній аналіз твору
Рід літератури: епос.
Жанр: пригодницький роман. Пригодницький роман – це роман, сюжет якого насичений незвичайними подіями й характеризується їх несподіваним поворотом, значною динамікою розгортання. Для нього характерні такі мотиви, як: утечі та переслідування, сміливі припущення та розгадування; атмосфера таємничості й загадковості; винятковість та непересічність особистості головного персонажа; чітке розмежування персонажів на позитивних і негативних; романтичне кохання; щасливий фінал.
Тема: зображення трагічної долі людини-особистості в тоталітарному суспільстві.
Ідея: перемога добра над злом; за будь-яких обставин кожен має залишатися Людиною.
Історія написання: Роман «Тигролови» написаний І. Багряним (справжнє прізвище – Лозов’ягін) протягом 1943-1944 рр. Автор якось розповідав друзям про життя українців на Далекому Сході, яке він пізнав, перебуваючи там на засланні. Висловлював неодноразово жаль, що жоден вид мистецтва художньо не досліджував, не сказав правди про долю закинутих на Зелений Клин українців, їх боротьбу за виживання в умовах суворої природи, про національні проблеми. «Мені не треба нічого вигадувати. Життя товпилося в моїй душі і виривалося, як Ніагара. Країну, про яку я писав, я любив, як свою другу батьківщину, хоч потрапив до неї невільником... Усі ці люди були тими, з ким я міг переживати втіху розмов на материній мові в далекій чужині та ще й невільником. Ті люди ніколи не випадуть з моєї пам’яті...».
Назва твору є символічною. Змінивши її з початкової «Звіролови» на «Тигролови», Іван Багряний суттєво поглибив змістові акценти розповіді. Тигр – один з наймогутніших і найнебезпечніших диких звірів. Родина Сірків, живучи в єдності з навколишньою природою, навчилася приборкувати цих звірів. Через мотиви втечі й «польованої людини» образ Григорія Многогрішного також асоціюється з цим сильним, сміливим і волелюбним диким звіром.
Місце дії: Спочатку етапний спецпотяг НКВС, що перевозив смертників ГУЛАГу до Сибіру. Після втечі протагоніста з цього «потяга смерті» – далекий Схід, дике Приамур'я, Зелений Клин, де в той час проживала значна кількість безземельних, спраглих за волею українців.
Композиція роману: Твір складається з двох частин, дванадцяти розділів, які поділяються на підрозділи. Кожен із розділів та підрозділів має свою назву.
Герої твору: Григорій Многогрішний; родина Сірків: Наталка, Гриць та їхні батьки – Денис Сірко та Сірчиха; майор НКВС Медвин.
Григорій Многогрішний
«…нікому не відомий, гордий нащадок першого каторжанина Сибіру, правнук гетьмана Дем'яна Многогрішного».
«Тільки арештант, тільки той, хто має надлюдське терпіння і надзвичайну волю, може проробити таку роботу. Тож на те пішло багато ночей. Тож різано, либонь, від самого Уралу і пильно масковано вдень. Потім вийнято… Ясно! Той божевільний, той маніяк вистрибнув… Так, вистрибнув на ходу поїзда».
«Юнак – 25 літ, русявий, атлет, авіатор тчк… Суджений на 25 років тчк… На ймення – Григорій Многогрішний».
«Він об’їде навколо світу і повернеться додому. Так. Прийде, але вже як завойовник, як месник. Вибув на схід, а повернеться з заходу».
«Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи. Жить! Відплатить!!. ... Або вмерти».
Родина Сірків
Родина українців, що переселилися на Далекий Схід. Вони пам’ятають історію свого роду, шанують Бога та українські народні традиції, дотримуються звичаїв, за якими жили їхні діди-прадіди. Загалом усі члени цієї родини є втіленням найкращих душевних рис: доброти, щирості, чуйності тощо.
Наталка Сірко
«…хороша та бистроока, із стрічкою над чолом, і юна, смаглява від сонця, що виступає, мов горлиця».
У ній «якесь дивне поєднання надзвичайної дівочої краси і суворості. Гнучка, як пантера. І така ж метка, мабуть, а строга, як царівна».
«Ось вона – козача кров! І ось вона – найвищий вияв не тільки жінки, а взагалі людини його крові. Така юна, квітуча – і така сувора, гартована і гонориста».
Гриць Сірко
«Високий, як батько, дебелий красень. Молодий – років 25. На ньому військовий, старенький френч. На ногах ічаги, на голові набакир кепка, а з-під неї буйний чуб кучерявиться. При боці – ніж, а за плечем новенький дробовик».
Денис Сірко
«Кремезний, броватий, волохаті груди в пазусі; Не дід, а вусатий дідуган, дебелий, високий, червоновидий, волохаті груди випинаються з білої пазухи. На ногах ічаги, на голові пропотілий кашкет, ватяні штани на нім, дарма що така спека, при боці мисливський ніж, а коло сідла в переднього коня приторочена гвинтівка».
Сірчиха
«…їй понад п’ятдесят років, а вона виглядає ще молодо й бадьоро. І голос у неї такий, як у дочки, тільки не такий гострий, якийсь тепліший, ближчий».
«Не журися, синку. Вір у своє щастя! А воно в тебе є… У сміливих щастя завжди є…»
Майор НКВС Медвин
«Майор виглядає як саме втілення могутності, сили і гонору своєї «пролетарської» держави. В цілому експресі не тримається ніхто так гідно, так незалежно і гордовито, бо навіть трохи презирливо, з таємничою міною і незрівнянним почуттям вищості».
«Медвин – бравий герой і грізний суддя та володар душ людців і плюгавий злодюжка, порушник закону нетрів, – стояв і тіпався. Губа йому тіпалась, а очі, очі гидкого, сопливого боягуза. Три шпали на ковнірі – як мазки крові».
Уже в зав’язці «Тигроловів» змальовано два експреси, які мчаться сибірськими просторами. Ці поїзди автор порівнює з драконами. Один із них («шістдесят вагонів-коробок – шістдесят суглобів у дракона») – це «ешелон смерті», яким везуть на каторжні роботи в’язнів. Серед них і Многогрішний, який на ходу вистрибує з вагона і цим сміливим вчинком вселяє в серця численних в’язнів надію, що зі сталінським режимом можна й потрібно боротися. Другий ешелон – комфортабельний експрес – віз партійну еліту, ударників, інженерів, авіаторів, прокурорів, військових, працівників «революційної законності», які чинили беззаконня, одне слово, «відповідальних товаришів». Отже, існує два світи в одній державі – світ репресій, пекла, мук, пітьми і світ ілюзорного раю, примарного вільного життя. Так вимальовується антилюдяний образ радянської імперії (М. Ткачук).