Василь Стус

РОБИВ ПРОМО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ, КОЛИ ЦЕ ЩЕ НЕ БУЛО МЕЙНСТРІМОМ

З дитинства Стус по-особливому ставився до української мови. Розмовляв нею в повсякденному житті, навіть якщо до нього зверталися російською.

Завершив шкільне навчання зі срібною медаллю та вступив до педінституту. У групі він був наймолодшим, проте одним із найуспішніших. Він навіть самостійно опанував латинь.

Після закінчення вишу в Донецьку та служби в армії викладав українську мову та літературу в Горлівці.  Радянська влада вважала українську мову "неперспективною" і витісняла її зі шкільної програми. Батьки учнів нерідко писали заяви на звільнення своїх дітей від вивчення української. Намагаючись зменшити ці тенденції, Василь Стус вдавався до того, що нині називається сторітелінгом: розповідав дітям історії з української минувшини та читав власні поезії. Так діти принаймні чули українську мову і не втрачали інтерес до неї.

Кожен радянський поет мав вибір: прославляти партію або застрелитися. Хвильовий обрав другий варіант. Тичина – перший. Однак, вони робили цей вибір у 30-хх роках, коли було лишень два варіанти. Стус, який писав з 1959 до 1985 рік, мав на один варіант більше – бути в андеграунді.

Ці три варіанти тоді давала держава. Стус пішов далі й винайшов четвертий – боротися із системою. І цю боротьбу він розпочав у місті Горлівка, на Донбасі.

Точка неповернення

У 1961—1963 роках Стус викладав українську мову та літературу школі № 23 Горлівки. Це Донбас, російськомовне середовище. Але туди відряджали працювати молодих вчителів із Західної України. Якось до Горлівки приїхали працювати вчителі зі Львова. Стус подружився з Василем Шиманським, з яким пішов обідати до їдальні. Львів’янин, відстоявши чергу, замовив перше, друге. Замовлення зробив українською. Почувши це, один з шахтарів, який стояв у черзі, своєрідно "обурився":

“Шо ти лєпіш, падла. Па-нашаму гаваріть нє умєєш? Дайте на перше, на друге. Ти шо, сука, по-чєлавєчєскі гаваріть нє умєєш? Нє убилі етіх бандеровцев всех в сорок пяток, так сєйчас вас унічьтожим…”

Василь Стус підійшов до цього шахтаря, взяв його за шкібарки, підняв угору та кілька разів струсонув.

Повернувшись додому, він написав вірш:

Ти що казав? Зараза — що казав?
Як кулі клацали, мов вовчі жовті ікла.
Ти обіцяв — навіки зав’язав
Біль-білий день, що й світу вже не видко?
Ти що казав? Що в зашморг затягнеш
Мене, моїх дітей, мою дружину,
Всіх націоналістів з України,
Фашист червоний, землю забереш
І на платформи — в болота сибірські,
Людські кістки — на добриво візьмеш?
Ти що казав — ти в тишу закуєш
Оцей кортеж оскаженілих тигрів?
Я ворог — так. На полум’ї тортур
Мене огнем осяло зненавиди.
Я ворог твій. Я ворог. Ворог. Видиш,
Я — ворог твій — тобі мурую мур
Імперії. Стараюсь до пропасниці,
Закручений, як равлик, в ревматизм,
Точу пісок, вишукую, як трясці,
Для тебе золота. На твій не комунізм.

"ХТО ПРОТИ ТИРАНІЇ – ВСТАНЬТЕ!"

Згодом його зарахують до аспірантури Інституту літератури АН УРСР. Під час навчання він вступив у гурток шістдесятників, познайомився з багатьма своїми однодумцями, а ще – з майбутньою дружиною.

"Хто проти тиранії – встаньте" – певно, найвідоміша фраза Стуса. Її він вигукнув на повний голос під час прем'єри стрічки Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна". Це сталося 4 вересня 1965 року. Учасники прем'єри фільму згадують, що не домовлялися про акцію протесту. Але коли Іван Дзюба зі сцени кінотеатру сказав про масові арешти української інтелігенції, Стус не змовчав. У залі одразу з'явилися працівники служби безпеки, арештували багатьох глядачів, а самого Стуса відрахували з аспірантури Інституту літератури АН УРСР. Після цього йому довелося заробляти на життя, працюючи кочегаром.

АРЕШТОВАНА КОЛЯДА

Перше тюремне ув'язнення Стуса було за звинуваченням у "систематичному виготовленні й розповсюдженні документів, що ганьблять радянський державний і суспільний лад".

За три дні до першого арешту 12 січня 1972 року, Василь Стус разом із друзями-письменниками ходив різдвяним вертепом у Львові. Так молодь із Києва та Львова протестувала проти політики заборони українських національних традицій. Зібрані гроші (250 рублів) колядники планували передати для допомоги політв'язням та їхнім рідним. Щойно Стус повернувся до Києва, як його та ще 18 учасників коляди заарештували – згодом історики називатимуть цю подію "Арештована коляда". Під час обшуку у Стуса вилучили понад 500 оригінальних віршів, десятки статей, переклади поезії – усі праці, написані упродовж 15 років.

Майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Київський обласний суд звинуватив його в "антирадянській агітації й пропаганді" та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. По закінченню строку поета вислали в Магаданську область, де він до 1979 р. працював на золотих копальнях. З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: "…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом…".

1978 року Василь Стус зрікся радянського громадянства: «Бути радянським громадянином – це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю, тим більший мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства».

Згодом, коли він повернеться додому, братиме активну участь в українському культурному житті, зокрема вступить до Української Гельсінської спілки. У травні 1980 його знову заарештували, визнавши "особливо небезпечним рецидивістом".

Його другим тюремним терміном стали 10 років примусових робіт та 5 років заслання. 5 із цих 15 років він не мав жодного побачення з рідними: за різні "провини" йому заборонили візити дружини, сестри, сина.

Загалом же із 47 років життя 13 Василь Стус провів у слідчих ізоляторах, камерах-одиночках, карцерах та на каторжній роботі. 

НАВЧАВ І ВИХОВУВАВ СИНА ДИСТАНЦІЙНО

Через арешти Стус був поруч із сином лише в його ранньому дитинстві та 9 місяців між першим і другим ув'язненням. Дмитро був 14-річним підлітком, коли батька вдруге засудили 15 травня 1980 року. Тоді, згадує Дмитро Стус, він поздавав борги з російської літератури у школі і збирався йти на футбол, але вдома вже був обшук. Того дня вони з батьком бачилися востаннє. Але Василь займався вихованням сина через листи: радив, що читати, пропонував поміркувати над певними творами, надсилав переклади поезій, давав настанови.

Ось кілька з них:

• "Ти повинен мати міцне тіло. Для цього тобі потрібно: розвивати ноги (вони в тебе слабкі), виправляти поставу (ти горбишся). Допомагати мамі в домашній роботі".
• "Вчи англійську мову – разів у 5 вивчай більше слів, ніж дають у школі".
• "Візьми собі за правило: завше бути справедливим, спокійним, розважливим, мужнім".
• "Буває часто: людина знає бозна-скільки, але розмовляти з нею вкрай нудно, бо вона нічого не тямить розповісти цікаво: у неї нема свого стержня, хребта, до якого кріпиться вся кісткова система. Тобто така людина не має самої себе (все інше – телевізор, машину, дачу, штани, професію – має!)".
• "Не знаю, чи є в тебе дівчина. Коли є (чи – коли буде) – намагайся, щоб вона була вища за тебе. Тобто, щоб ти дотягався до неї, а не опускався. Коли ж вона надто земна, то вигадай її – небесною, і вона стане небесніти. Але краще, щоб у неї було і землі, і неба. Дівчина має надати тобі змогу – кращати, а не гіршати".

ТАБОРОВІ "БЛОГИ" І ОСТАННІ ВІРШІ

Останні тексти поета – таборові "блоги" (так їх називає дослідник життя Стуса, історик Вахтанг Кіпіані). Це роздуми про життя та історії людей, які разом із ним відбували покарання. Щоб приховати ці тексти від наглядачів табору, Стус писав їх дрібнесеньким почерком на тонких смужках технічного паперу.

Ці нотатки не мали шансів побачити світ, якби не дружина литовського політв'язня Баліса Гаяускаса Ірена. Вона на собі вивезла тексти Стуса на свободу. Згодом їх видали під назвою "З таборового зошита".

Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що, читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв'язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер у ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними причина смерті – зупинка серця.

Основні поетичні збірки

«Круговерть» (1965), «Зимові дерева» (1970), «Веселий цвинтар» (1971), «Час творчості / Dichtenszeit» (1972), «Палімпсести» (1971–1977, опублікована 1986).